Дмитро Ревуцький | 130-років від дня народження

Revuzkiy130-років від дня народження музикознавця, фольклориста і музичного діяча Ревуцького Дмитра Миколайовича відзначаємо ми сьогодні.

Дмитро Миколайович Ревуцький народився в родовому маєтку батьків у мальовничому селі Іржавець (колишня Полтавська губернія) — тепер Ічнянський район Чернігівської області. Він був первістком у сім’ї, яка мала підстави пишатися славетною історією свого роду. По батьковіМиколі Гавриловичу — засновником фамілії вважали легендарного козака Петра Ревуху з коша останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Конашевича-Сагайдачного. Мати Олександра Дмитрівнаспадкоємиця однієї з найбільш відомих дворянських фамілій у краї. Упродовж віків члени роду Стороженків були патріотами України й самовіддано служили Батьківщині: спершу в ролі військових, а згодом — як історики, літератори, колекціонери старожитностей.

На виховання Дмитра виразно позначився вплив матері, яка дотримувалася принципів «толстовської» системи життя, поширеної у ті часи серед інтелігенції: чистота помислів, доброзичливість, стриманість і самообмеження у побуті аж до аскетизму, розумність дій та духовний зміст буття. Прекрасна піаністка й арфістка, Олександра Дмитрівна розумілася на світовій музичній класиці, допомагала робити сину перші кроки в оволодінні фортепіано. У м. Прилуки, куди переїхала сім’я, Дмитро почав брати уроки у професійної піаністки О. Мельникової.

По закінченні гімназії, в 1900 р., Д.Ревуцький вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. На першому курсі він брав участь у студентському бунті (183 студентів-зачинщиків, серед яких був і його близький товариш Сергій Маслов, забрили у солдати, а університет на рік закрили). Лише завдяки втручанню графа Милорадовича (далекого родича) Д.Ревуцький уникнув рекрутчини.
Окрім бурхливих політичних подій, студентське життя тієї пори мало і свої ідилічні сторінки. Для Дмитра Ревуцького — це хор під керівництвом уславленого Миколи Лисенка, куди записався разом зі своїм товаришем Миколою Шиманським (обидва мали тенори), де співав два роки; був навіть старостою. Микола Віталійович звернув увагу на талановитого юнака й заохотив до творчої роботи (зберігся рукопис нот Д. Ревуцького: обробки для соло у супроводі фортепіано, зокрема пісень, записаних на Київщині «Як я був богат…», «Ой зірву я з рожі квітку» та ін.). З часом Дмитро Ревуцький занурився у вивчення Лисенкової спадщини, видавав його твори заклав підвалини «лисенкознавства».

При отриманні університетського диплома 1906 р. Дмитру пригадали і дружбу з бунтівниками, і його «українофільство». Оцінку за дипломну працю «Оссіянізм у Росії» («К истории ложного класицизма в России») занизили, хоча ще десятиліття потому її використовували в навчальний програмах гімназій та університетів. Ревуцькому відмовили у працевлаштуванні навіть в Іржавській сільській школі, взагалі заборонили працювати в Україні. На захист свого учня став тоді професор Володимир Перетц, який сміливо кинув комісії: «Ревуцький ще прославить нас!».
Три роки Дмитро Миколайович викладав словесність у Ревелі (нині м.Таллінн). Нарешті, восени 1909 року, завдяки сприянню Миколи Лисенка повернувся до Києва. Працював у приватній гімназії В.Науменка (відомій у місті своїм проукраїнським спрямуванням), потім — у 7-й міській гімназії, а після 1917 р. — у 49-й трудовій школі. Серед учнів Дмитра Миколайовича були видатні у майбутньому діячі науки та культури: академіки — літературознавець Михайло Алєксєєв та поет Максим Рильський; визначний зоолог, професор Київського університету Сергій Крашенінніков та ін. «Справжнім святом бувало, коли «Мікєша» збирав нас (іноді кілька старших класів разом) у гімназичній залі, — згадував М. Рильський, — сідав до піаніно і, сам собі акомпануючи, виконував українські пісні та думи. Треба пам’ятати, що за тих часів самі слова «Україна», «українська мова», «українська література» були під забороною, що за саме тільки вживання української мови деякі вірнопіддані директори гімназій та покірні їм педагогічні ради виключали з гімназій. Отже, те, що Дмитро Миколайович знайомив нас з українськими думами, було на тодішні часи неабиякою сміливістю…» Більшість учнів Дмитра Миколайовича зберегли образ свого незабутнього вчителя на все життя.

З 1918 року Д. М. Ревуцький — один з перших викладачів новоствореного Музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка (з 1923 р. — професор), де на театральному факультеті упродовж тринадцяти років викладав орфоепіку, вів унікальний курс історії пісні (вокально-пісенної спадщини народів світу). Також продовжував вчителювати у київських гімназіях та школах. Займався популяризацією народної творчості. 1919 р. у київському видавництві «Час» вийшла друком науково-популярна книга Ревуцького «Українські думи та історичні пісні».

Особливу увагу привертають переклади музичних вокальних творів, і, зокрема, переклади оперних лібрето Д.Ревуцького. Це була справді високо гуманістична ідея — розкрити двері оперних театрів для найширших верств населення і саме через українське слово зробити мистецькі шедеври зрозумілими. Для України, якій увесь час прищеплювали почуття етнічної меншовартості, це був суттєвий принцип демократичного й культурного самовизначення.
Початок 1938 р., після страшного 1937-го, приніс Д. Ревуцькому надію на краще. По-перше, його запросили викладати в Театральному інституті курс орфоепії, поновили на роботі в Інституті мистецтвознавства АН УРСР. Він брав активну участь у підготовці й проведенні Республіканської наради кобзарів у квітні 1939 року, де, крім своєї доповіді, ще й виконував народні думи та пісні, демонструючи давні традиції кобзарського співу. Дуже радів, що втілюються задумані ще на початку 20-х років (разом з Ф. Колессою та К. Квіткою) плани щодо збирання фольклорних скарбів народу. Свідки того виступу розповідали, що бачили, як по щоках сліпих кобзарів і лірників бігли сльози, коли ЕОНИ наближались до літнього професора і тиснули йому руку.

449px-Grave_Dmytro_RevutskyiТо був останній зліт. З вересня 1939 року Дмитра Миколайовича вразив інсульт. Існує припущення, що поштовхом до цієї тяжкої хвороби могло стати зникнення з його робочого столу в Інституті рукопису майже готової книги про українських кобзарів — праці багатьох років, останні штрихи до якої були внесені гід час згадуваної конференції. Майже рік він був прикутий до ліжка — паралізувало ноги, відняло мову. Проте тільки-но трохи поліпшився стан здоров’я, Дмитро Миколайович повернувся до роботи над своєю великою монографією про М. В. Лисенка до 100-річного ювілею класика української музики.
Війна зруйнувала всі плани. Наблизився і трагічний кінець життя самого Дмитра Миколайовича. 29 грудня 1941 року в окупованому ворогом Києві на квартиру професора було вчинено напад, під час якого його та дружину жорстоко вбили.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *